коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять
і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити
я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом
Розмови є невід’ємною частиною людини в будь-якому її віці, з розмов все починається й усе кінчається. Мабуть, варто почати мій роздум з цитування Шевченка: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, як їх почує!».
Сьогодні слова прийнято недооцінювати, мовляв, «краще дивитися на вчинки», та хіба це вірно? Людина може в всьому допомагати, а словами душити, відіграватися через свої власні проблеми. І вже непомітно для себе ти – в пасці, але вибратися з неї власними силами максимально важко. Також розмова з чуйною людиною може підняти настрій чи просто відволіче від своєї рутини.
А тепер повернімося до «Молитви». Гадаю, що назва вже все за себе сказала. Молитва в її оригінальному значенні – звернення до Бога. Звертаються до нього зазвичай з проханням про щось своє: здоров’я, відносини, матеріальні блага тощо. Але тепер треба задати собі споконвічне питання: «Хто є Бог?». Я не кажу зараз про релігію, бо це все маячня в моєму розумінні світу. Бога придумали собі люди набагато раніше, ба більше, він був не один у тогочасної люди. На мою думку, Бог – це підтримка. Коли все йде шкереберть і немає вже надії й підтримки, єдине, що в людини лишається – саме це уявне вірування в вище й всемогутнє. Теж саме ми спостерігаємо й у цьому вірші. Людина вбачає в іншій (людині) свого уявного Бога, тобто, підтримку. І хай що б сталося, автор просить просто не ігнорувати його. Бо слова важливі; вони всесильні, поки ми маємо можливість говорити. Отже, цей вірш – молитва до важливої особи. Але може й не про особу йде річ? Що як автор сподівається на те, щоб Бог ніколи не зникав, тобто, що він не був на самоті зі своїм внутрішнім і зовнішнім? У такому разі, це вже звернення до самого себе, бо розмова з Всевишнім – це теж саме, що вести монолог. Зараз таке прийнято називати саморефлексією – думати про обставини в своєму житті, свої емоції, свої вчинки й робити певні висновки, знаходити відповідь на певні питання.
А тепер пройдімося по стовпчиках. Узагалі, я не люблю виокремлювати щось одне з цілої конструкції, але так простіше його аналізувати. У першому автор каже, що слова нічого не змінять, та все одно йому потрібно говорити, потрібно відчувати підтримку, навіть, коли між ними відстань. Тобто, йому байдуже як далеко занесе їх життя, але тільки б вони мали змогу сказати один одному бодай дурниці. Також не обов’язково ці люди мають буди далеко один від одного в географічному плані, Юрій пише про «стіни», це може бути конфлікт між ними. Проте він просить не віддалятися через непорозуміння між ними, бо для нього однаково важлива ця особа. І звісно, варто не випускати з виду про «світ спиною», тут усе просто й зрозуміло – у житті все йде шкереберть і він почувається себе покинутим на призволяще. Я думаю, саме цей момент йому більш за все потрібна підтримка, саме тому він з цього й починає писати. У наступному стовпчику ми бачимо, що поет пише про війну. Скоріш за все, це метафоричне значення. Адже про війну в її оригінальному значенні писати тут недоречно. «Війна» перегукується з «світ спиною», бо «війна» – наслідок. Битви – це привертання уваги й долання всіх перешкод, котрі вистроїлися на шляху в автора. І під час цієї битви йому конче необхідно говорити, бо він почувається як «один у полі воїн», йому потрібна любов. А любов в свою чергу – турбота й підтримка. У кінці Юрій пише, що «нехай твоє слово станеться тілом», тобто він сподівається на матеріалізацію цих розмов. Тобто, ось це все має вийти за межі його уяви, за межі його свідомості (голови, простіше кажучи). Він має потребу в цій молитві не тільки в розмові з самим собою, а й з іншою людиною. Але в такому випадку, це суперечить моїй другій думці, що ця молитва може бути зверненням до себе. Тож я більше схиляюся до першої. Ну й звісно, автор пише, що це єдине, що він засвоїв за своє життя – йому потрібна любов, він потребує когось, щоб не почуватися покинутим.
Отже, вірш невеликий, а сказати про нього можна багато, бо навіть тут влучно підібрані слова роблять вибух у твоїй голові, коли починаєш усвідомлювати все, а потім раптом знаходиш себе чи своїх знайомих у цих рядках.
Дізнавайся! 